Слідами наших Великих

Мандри Сокільські Новини / публікації

Одноденний автобусно-пішохідний маршрут

Львів – Шпильчина- Підмонастир – Вільховець – Суходіл – Великі Глібовичі – Бібрка – Стрілки – Свірж – Романів – Під’ярків – Львів

Відстань: 133 км

“Де народився, там і згодився” – так говорять в народі. Створюючи цей унікальний маршрут, ми думали насамперед про тих людей, які мріяли і творили, працювали і винаходили, не шкодували ані грошей, ні сил, ані навіть життя, аби тільки бачити свою Батьківщину міцною і вільною, сильною і незалежною.

Шпильчина

Дякон Ярослав Андрійович 

(псевда: «Дмитро», «Мирон» «Семен», «Дон», «9-98»)

(1913- 1948).


Визначний діяч ОУН, майор СБ, референт СБ Львівської області, в.о. голови СБ ОУН, борець за незалежність України у ХХ сторіччі, Лицар Срібного Хреста Заслуги .
Народився 2 лютого 1913 у селі Дев’ятники (тепер Жидачівського району Львівської області). Був членом Пласту (курінь «Степові вовки»). Закінчив 4 класи гімназії, згодом навчався у Львівській учительській семінарії. Протягом 1929–1940 працював сільським учителем у селах Дев’ятники та Юшківці. Один із організаторів ОУН у Бібрському повіті. З 31 жовтня 1937 до 9 березня 1938 – політв’язень
польських тюрем. Член окружного проводу ОУН  Львівщини протягом  1938 –1941. Референт Служби Безпеки Львівської області у 1942–1948, згодом у званні майора очолює СБ ОУН після загибелі Миколи Арсенича. Нагороджений Срібним Хрестом заслуги УПА у 1947 .
Загинув 19 листопада 1948 у бою з опергрупою МГБ біля села  Шпильчина  Перемишлянського району Львівської області.

Підмонастир

Іван Керницький (псевдо: Крилатий)
( 4 січня 1921 — 16 лютого 1947)

Народився у с. Підмонастир Бібрецького повіту Львівського воєводства.
Діяч ОУН, районовий провідник Бібреччини, один із організаторів куреня «Леви».  Член ОУН з 1940 року, присягу склав на могилі сотника Ю. Головінського в селі Великі Глібовичі. У 1943 році призначений організаційним референтом повіту, до якого входили Бібрецький, Рогатинський  і Ходорівський райони. «Крилатий» — один із організаторів куреня «Леви», який  складався з трьох сотень по 150 вояків у кожній. Курінним був «Вільха».

З поверненням окупаційної радянської влади у 1944 році ситуація ускладнилася. На початку 1946 як окружний пропагандист за наказом Окружного проводу разом із дружиною Ганною скеровується в Золочівську округу. Маршрут проліг через Якторів-Словіту-Новосілки-Велику Вільшаницю-Скваряву-Ясенів. 15 листопада 1946 року подружжя було в криївці, в лісі між селами Долішня і Горішня Гавреччини. З ними постійно перебував охоронець Кліщ «Сірко».

Під ранок 16 лютого 1947 стало чутно  російську лайку, гавкіт собак, іржання коней — на криївку напали облавники. Він віддав наказ Ганні та «Сіркові»  для забезпечення припливу кисню до криївки відкрити люк і спробувати йти напролом. Їх одразу спіймали. Крилатий  підпалив документи та застрелився. Ганну разом із мертвим чоловіком  кинули на сани та відвезли до Олеська. Тіло Івана Керницького було піддане розтину, експертизі та знищенню. Тлінні останки не віднайдено, могила не відома.

Суходіл

Іван Степанович Керницький (літературні псевдоніми і криптоніми: ІкерГзимс ІванПапай) — український письменник, драматург, фейлетоніст, журналіст, гуморист. Член Президії Об’єднання українських письменників «Слово» , співробітник пресових видань Тиктора у Львові та на еміграції.

(12 серпня 1913 – 15 лютого 1984)

Народився в с. Суходіл Бібрського повіту, нині Перемишлянського району Львівської області.

Закінчив 4 класи початкової школи в селі Водники, продовжив навчання у львівській «Рідній школі» імені Бориса Грінченка. Директор школи, колишній січовий стрілець Іван Макітра, порадив Іванові писати. Закінчивши сьомий клас, вступив до торговельної школи у Львові , але через погане здоров’я її залишив: жив у батьків та готував сільських хлопчиків до вступу в гімназію.

З 1932 друкувався, працював з Іваном Тиктором. Був редактором часопису «Наш прапор» (1933—1939).

Справжнє визнання отримав у 1934 р. з виходом у Львові його збірки новел «Святоіванські вогні».

По Другій світовій війні виїхав до Австрії, У 1944 р. виїхав до Мюнхена. У 1947 у Західній Німеччині вийшла його книжка гуморесок «Циганськими дорогами».

У 1949 переїхав у Нью-Йорк, США. Був співредактором гумористичного місячника «Лис Микита» разом із карикатуристом Едвардом Козаком. Писав гуморески і статті про долю емігрантів, а для газети «Свобода» — новели й фейлетони (1953—1984).

Творчість та громадська діяльність відомого гумориста зробила його одним із найпопулярніших українських письменників на чужині. Працював по редакціях коректором, брав участь у створенні рекламних буклетів.Помер 15 лютого 1984 р. у м. Нью-Йорку. Похований на православному цвинтарі святого Андрія Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.

Великі Глібовичі

Юліан Миколайович Головінський (псевдо: Дубик)— сотник Української Галицької Армії, командант VI (Равської) бригади УГА, потім ІІ бригади ЧУГА, співорганізатор Української Військової Організації, бойовий референт, крайовий командант УВО, крайовий провідник ОУН.

(1 грудня 1894 — 30 вересня 1930)

Народився в м. Радимно у Польщі.

Із вибухом Першої Світової війни вступив на службу до австрійської армії. У рядах 30-го піхотного полку воював на італійському фронті у 1914—1918 роках. Дістав старшинський ступінь поручника, здобув низку нагород за відвагу. Після закінчення Першої світової війни переїхав до Любачева, де мешкала в той час його родина. Дізнавшись про проголошення ЗУНР, розпочав організацію українських збройних відділів на Любачівщині, які стали основою для формування 6-ї, званої Равською, бригади Української Галицької Армії, в якій поручник Головінський довгий час був начальником штабу, а згодом, у ранзі сотника, командиром.

У складі VI (Равської) бригади УГА сотник Головінський відбув усю Листопадову кампанію, відзначаючись тим, що привчив особовий склад свого підрозділу до блискавичного маневрування — наступів і відступів, тактики, яка бентежила ворога й завдавала йому великих втрат. На чолі тієї ж бригади сотник Головінський перейшов за Збруч і був учасником з’єднання Українських Армій та вступу до Києва 31 серпня 1919 р.

Був одним з організаторів переходу частин ЧУГА на бік армії УНР у квітні 1920 р. 23 квітня 1920 р. зв’язкові Ю. Головінського розвезли по бригадах ЧУГА наказ про виступ для з’єднання з Армією УНР під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка.

У 1924 р. повернувся до Галичини і далі брав участь у визвольній боротьбі у складі Української Військової Організації. Був членом Начальної Команди УВО, у складі Крайової Команди УВО під керівництвом Ярослава Індишевського займав посаду Заступника Крайового команданта і Бойового референта.

Саботажна акція, зокрема напад на поштовий віз під Бібркою,  спричинили масові ув’язнення українців, яких підозрювали в революційній діяльності УВО-ОУН. Після арешту сотника Головінського польська поліція відвезла його до казематів, приховавши місце ув’язнення та не допускаючи до нього ні адвокатів, ані родичів. Але десятиденні тортури в’язня не принесло поліції ніякої користі: Юліян Головінський про участь в ОУН-УВО не признався і жодних зізнань про інших членів ОУН не дав.

30 вересня 1930 року поліція перевезла  Юліяна Головінського до Бібрки, нібито для очної ставки зі свідками, які мали б ствердити, чи він був учасником нападу. Там, на місці нападу, о 7-ій годині вечора, закутого в кайдани в’язня прив’язано до дерева і вбито трьома пострілами з револьвера: два з них у груди, а один у чоло. Тіло сотника Юліяна Головінського поховано 2 жовтня 1930 року на цвинтарі у Великих Глібовичах у присутності лише його дружини, двох дочок і брата. Ховав місцевий парох о. Бобовник.

Бібрка

Юлія Шнайдер (псевдонім: Уляна Кравченко) — українська письменниця, активістка українського жіночого руху, перша на Західній Україні поетка, талановита  педагогиня-новаторка, громадська діячка, перекладачка, приятелька  Івана Франка.

(18 квітня 1860 р. — 31 березня 1947 р.)

1881р. після закінчення Львівської учительської семінарії призначена на посаду провізоричної вчительки в м. Бібрці, з 1883 р. – вчителювала в сусідньому селі Стоках. Стала відомою завдяки поетичним збіркам «Prima vera», «Шелести нам, барвіночку», «Проліски».

Відома лірична драма Івана Франка «Зів’яле листя» написана за мотивами т.зв. «Щоденника самогубця» (самогубець – закоханий в Уляну Кравченко молодий учитель бібрецької школи ), текст якого поетка дала прочитати І. Франкові. Про сліди перечитання «Щоденника», які вона впізнала в «Зів’ялому листі», згодом написала в автобіографічному творі про бібрецький період життя «Записки учительки».

Авторка поетичних збірок:

  • Prima vera (1885)
  • На новий шлях (1891)
  • В дорогу (1912)
  • Проліски (1921)
  • Лебедина пісня (1924)
  • Шелести нам, барвіночку (1932).

Мемуарна проза : 

  • Перший рік практики
  • Із записок учительки

Автобіографічна повість 

  • «Хризантеми».

Тарас Франко

(1889-1941)

Син Івана Франка. Випускник  Української академічної гімназії,  Львівського університету, перекладач з античних мов, автор першої наукової історії римської літератури, ідеолог державотворчої місії фізичного виховання, член «Сокола-батька», один із зачинателів спортивного руху в Галичині, творець спортової термінології, а також відомої «руханки Тараса Франка». 

Під час Першої світової війни Тарас Франко був мобілізований, служив у  підрозділі зв’язку на російсько-австрійському  фронті. Вояк  Леґіону Січових Стрільців Української Галицької Армії (УГА).

Навесні 1920 р. потрапив до  Кожухівського більшовицького концентраційного табору.

За час польської окупації Тарасові заборонено викладати в університеті українську філологію, і Франкові довелося викладати руханку, гімнастику. 

З Бібркою у Тараса Франка пов’язаний період одруження і народження дітей. 1922 р. у бібрецькій церкві Пресвятої Покрови він вінчається з бібрчанкою Катериною Фалькевич (журнал «Дзвін», квітень 2017 р.). Весілля їхнє було в хаті молодої (будинок не зберігся,  1942 р. хата була зруйнована окупаційною німецькою владою). Про те, що Тарас Франко, уже одружений, неодноразово відвідував Бібрку, згадували місцеві мешканці. Збереглася хата сусідів та ще залишилися живі свідки, котрі розповіли і про родину Фалькевичів, і про малих онуків-франчат. Чеслава Чабан пам’ятає, як вони росли, як найменший – Роланд – ходив до їхнього саду по яблука. Нещодавно на бібрецькому цвинтарі віднайдено могили Івана та Катерини Фалькевичів, сватів Івана Франка.

Леон Урбанський – перший зліва

Леон Урбанський – підприємець, власник млина та електровні в Бібрці. Розпочав підприємницьку діяльність 1912 року, встановивши на річці Боберці вальц для помолу зерна. Спочатку виготовляв так звану «разівку», згодом почав робити борошно першого ґатунку.

Ще до Першої світової війни випікав рогалики, які в Бібрці називали «рогалики Урбанського». Леон розвозив їх на возику по всьому місту. З часом став власником найбільшого і найсучаснішого млина в Бібрецькому повіті, займався рільництвом, мав автобус, що їздив за маршрутом Бібрка-Львів. Леон Урбанський був власником великої
електровні, яку за допомогою повітового старости і під гарантію майна Урбанського замовили із Франції. Завдяки підприємцю на початку 30-х років місто було електрифіковане, зокрема, вулиці і камениці заможних містян.
На підприємствах Леона Урбанського станом на 1938 рік працювало понад 100 осіб, більшість із яких були українці. Сини Урбанського теж були підприємцями. Старший син Орест мав землі у Великих Глібовичах, а молодший Збіґнєв помагав з електровнею і млином, а також винаймав у «Соколі» залу для показу фільмів (у той час ще були «німі» фільми).
Великий залишок електроенергії змусив Леона Урбанського замислитися над тим, як її використати. У його синів – Збігнєва та Ореста – виникла ідея пустити трамвай від залізниці з Великих Глібович до Бібрки. За спогадами місцевих мешканців, Урбанські
придбали рейки, а в Підмонастирі виготовляли дерев’яні шпали. Через свою ініціативу Леон Урбанський мав проблеми: євреї, власники екіпажів, якими возили людей від залізниці до міста, протестували проти запуску трамвая.

1939 рік вніс корективи у життєві плани підприємця. «Визволителі» конфіскували все майно «ворогів народу» і вивезли родину до Сибіру. Є інформація про те, що синам Урбанського вдалося емігрувати – одному до Англії, іншому – до Польщі.

Анастасія Волошин (сестра Маріям або Міріам) найвідоміша українська стигматка.

( 27 жовтня 1911 —  9 січня 1994)

Народилася у с. Красне повіт Ярослав (зараз територія Польщі). Стигми одержала у 1935 році. У травні 1936 року стала монахинею-василіянкою. У грудні 1949 року с. Міріам виселено на спецпоселення в Читинську область, звідки вона звільнилася влітку 1956 року. З тих пір мешкала в різних містах і селах у родини, знайомих. В останні роки проживала у с.Шпильчина Перемишлянського району Львівської області, де й померла. Похована на спільному для с.Шпильчина та м.Бібрка кладовищі.

Є свідчення про деякі пов’язані з нею містичні явища, що відбувалися навіть в останні роки її життя. 2009 року відбулася прем’єра документального фільму про стигматку (режисер Іван Федорич).

Майкл (Міхаель) Зохарі відомий ізраїльський ботанік-інноватор.

(9 квітня 1898 р. – 15 квітня 1983 р.)

Народився в єврейській родині в місті Бібрці.

Професор Майкл Зохарі був одним із членів-засновників наукової спільноти в Ізраїлі. Майкл Зохарі приїхав до Ізраїлю з Галичини в 1920 році у віці 22 років. Його першим заняттям було будівництво доріг. Через два роки вступив до учительської семінарії в Єрусалимі. Саме тут він зацікавився ботанікою та почав вивчати флору країни. Після закінчення навчання в 1925 році він приєднався до Наомі Фенбруна та Олександра Ега на кафедрі ботаніки Інституту сільського
господарства та наукових досліджень Сіоністської організації в Тель-Авіві.

Міхаель Зохарі закінчив своє офіційне навчання з ботаніки в Єврейському університеті та в Німецькому університеті в
Празі, де отримав ступінь доктора в 1936 р. Його дослідження з питань екології поширення насіння ізраїльських рослин привернуло широку увагу фахівців у цій галузі і стало класикою.


Зохарі відповідав за впровадження важливого принципу антителеохорії, який припускав, що проростання насіння пустельної рослини забезпечується шляхом розпорошення біля материнської
рослини. 1931 року  Олександр Ег заснував Національний ботанічний сад Ізраїлю на горі Скопус разом з Майклом Зохарі та Наомі Фенбрун-Дотан . 

Працюючи в пустелях Транджордана , Сирії, Іраку, Лівану, Південної Туреччини, Єгипту, Греції, здійснюючи постійні колекційні експедиції, заклали основи ботанічного дослідження на Близькому Сході, ввели івритські назви рослин.


У 1952 році Міхаеля Зохарі призначили професором ботаніки в Єврейському університеті Єрусалиму .  Зохарі офіційно пішов у відставку в 1967 році, але продовжував свої дослідження.
Видав книги «Геоботанічні основи Близького Сходу»,«Нова аналітична флора Ізраїлю», “Рослини Біблії” (1982). 

Помер 15 квітня 1983 року в Єрусалимі. На його честь названі  рослини  Anthemis zoharyana Eig,  Bellevalia zoharyi Feinbrun та Stachys zoharyana Eig .
Син ученого Даніель Зохарі (1926-2006) також був відомим ботаніком, який спеціалізувався на доісторичному одомашненні рослин.

Ярослав Дудикевич – голова філії Бібрецького повітового товариства «Просвіта» (1925-1939 рр.), адвокат, ініціатор будівництва Повітового Народного дому, старшина УГА, політв’язень комуністичних тюрем.

(6 листопада 1889 р. – листопад 1956 р.)

Вихідець із Підгайців на Тернопіллі., випускник юридичного факультету Львівського університету. Вступив до Української Галицької армії, отримав чин старшини. Був учасником визволення Києва у серпні 2019 р., зазнав поранення. Після лікування з групою вояків повернувся в Галичину, але потрапив у полон до поляків. На станції Дрогобич утік із полону, за що був заарештований. За рік
звільнився з тюрми, закінчив навчання і отримав звання доктора права.

Працював у адвокатських канцеляріях Станіславова, Дрогобича, Калуша, з 1923р., після одруження, переїхав до Бібрки і відкрив власну адвокатську канцелярію. Займався громадською роботою, його обрали головою читальні, а згодом головою філії товариства «Просвіта».

Ярослав Дудикевич активізував діяльність «Просвіти», залучивши до роботи все духовенство та активних мешканців повіту, ініціював
проведення національних фестин. До Бібрки на стадіон «Сокіл» з’їжджалися мистецькі колективи, хори, спортовці під прапорами «Сокола», «Лугу» . Спочатку була мистецька частина, потім –
спортивні виступи. Під звуки романівського оркестру спортовці виконували вправи з булавами, списами, стрічками, потім відбувалися змагання з бігу, стрибків у довжину та висоту, вправи на
коні, кидання диска, списа, кулі, підняття тягарів, гра через сітку. Наприкінці оркестр виконував пісню «Соколи, соколи, вставайте в ряди», і всі спортовці під прапорами «Сокола» та «Лугу» проходили містом.
Найважливішою для Ярослава Дудикевича була справа будівництва повітового Народного дому. 16 квітня 1939 року надійшов дозвіл на будівництво. Але війна, прихід совітів перекреслили плани Яролава Дудикевича. Він став в’язнем радянської системи і після поневіряння по тюрмах висланий до Кара-Калпакської АРСР, а сім’ю – до Казахстану. Повернулися до Львова в жовтні 1945 р.
Похований на Личаківському кладовищі.

Стефанівський Михайло Адальбертович — львівський митець у царині художнього куття, один з організаторів українського міщанства в Галичині.

(2 жовтня 1878 р. — 25 червня 1952 р.)


Народився 1878 року в місті Бібрка неподалік Львова. У 16-річному віці переїхав до Львова. 1896 року вступив на відділ художнього слюсарства Державної промислової школи. Працював у Львівській слюсарській майстерні Григорія Васіки. Майстерня розташовувалася у дворі будинку № 16 на вулиці Коперника. Через деякий час після смерті Васіки став власником майстерні і багатократно розширив виробництво. З його майстерні походять численні вироби художнього
кованого металу в архітектурі Львова, композиційне вирішення яких майстер будував, використовуючи мотиви українського народного орнаменту.
Михайло Стефанівський — один з організаторів українського міщанства (зокрема, ремісництва Львова й Галичини), довголітній голова львівського Міщанського Братства, співзасновник Міщанської Каси, діяч ремісничого товариства «Зоря», член головних управ ряду крайових економічних і культурних товариств, член ЦК УНДО. У 1951 р., у сімдесятитрьохрічному віці, був заарештований і ув’язнений в тюрмі № 2 на вулиці Замарстинівській у Львові. В червні того ж року,
рішенням «особого совєщанія» при МДБ СРСР, як посібник ОУН, висланий з усією сім’єю до спецпоселення юрти Бєгітінскіє (тепер с. Бєгітіно) Вагайського р-ну Тюменської області Росії, де, згідно з Указом Президіуму Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р., залишений довічно в місцях обов’язкового поселення без права повернення до попереднього місця проживання.
Помер 25 червня 1952 р. Місце поховання невідоме.

Григорій Приходько — український політичний діяч націоналістичних переконань, дисидент, публіцист.

(20 грудня 1937 р.  — 15 серпня 2015 р.) 

Народився в с. Олександропіль Дніпропетровської області.

Політв’язень радянського режиму, відомий націоналіст-державник, засновник Української Національної партії, учасник створення Української Міжпартійної Асамблеї.
Григорій Приходько закінчив Одеський інститут інженерів зв’язку (1959 – 1964). Офіцер, служив у війську.
Уперше заарештований 27 грудня 1973 р. в Калузі, засуджений 10 липня 1974 р. за ст. 70 КК РРФСР до п’яти років позбавлення волі за “антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву й ослаблення радянської влади”. Карався в таборі суворого режиму № 36 у Пермській обл. та у Владимирській тюрмі,  згодом 5 р. у таборах особливого режиму з подальшим засланням на 5 р., у Чистопольській тюрмі та в таборі особливого (камерного) режиму ВС-389/36 у сел.. Кучино Пермської обл.
Звільнений Приходько 8 липня 1988 р. у зв’язку з ліквідацією таборів для політв’язнів та зміною внутрішньої політики в СРСР. Після проголошення Незалежності у зв’язку з тяжкою хворобою
Приходько відійшов від практичної політики і зайнявся політичною публіцистикою. З 1994 на пенсії за інвалідністю. Жив і помер у м. Бібрка Львівської обл.

Григорій Пісецький (П’ясецький) (Псевда: «Пісуньо», «Цуньо» (1907-1930)) — діяч Пласту, бойовик Української Військової Організації (УВО).

Народився 15 лютого 1907 в селі Корнів, тепер Городенківський район, Івано-Франківська область. Батько — о. Іван Пісецький, священик УГКЦ, голова Городенківської повітової Української Національної Ради ЗУНР, парох у селі Корнів. Стрийко — Олександр Пісецький, державний секретар пошти ЗУНР.
Григорій був активним членом Пласту, входив до 11 куреня ім І.Мазепи (Станиславів), а згодом 3 куреня УСП «Лісові Чорти», пластун-скоб.
Закінчив Станиславівську гімназію у 1928, після цього став студентом факультету права Львівського університету.
Бойовик Української Військової Організації (УВО), важко поранений у перестрілці з польською поліцією під час експропріаційного акту. Сам себе застрелив, щоб не потрапити живим у руки ворога. Похований у м. Бібрці.
У зв’язку з тим, що Григорій Пісецький був одягнений у пластову сорочку, це стало приводом для заборони польською владою організації «Пласт».

Галина Дидик (псевдо: «Анна», «Молочарка»

(1912-1979)

Діячка ОУН, референтка підпільного Українського Червоного Хреста, зв’язкова і довірена особа Романа Шухевича — головнокомандувача Української Повстанської Армії.
Під час затримання в Білогорщі «Анна» прийняла отруту, але не померла. Галина Дидик витримала 129 допитів, часто тривалістю 15-16 годин. 31 жовтня 1951 р. «трійка» при МДБ СРСР засудила її заочно на 25 років концтаборів. 14 грудня 1951 р. етапували до Верхньоуральської тюрми МДБ СРСР у Челябінській області, згодом перевели до Владімірської в’язниці, що «славилася» своїм суворим режимом. Там вона зустріла своїх товаришок з підпільної роботи,
інших зв’язкових Р. Шухевича: Катерину Зарицьку, Ольгу Ільків, Дарію Гусяк.
Звільнили Галину в 1971 р. через хворобу серця.Не маючи права повернутися додому, вона тимчасово оселилася в Караганді.

З літа 1972-го до осені 1973-го таємно мешкала в Бібрці на Львівщині. Після марних спроб прописатися виїхала в Христинівку на Черкащині, де працювала в дитячому садку.

Роман Кулинич (1898-1967) – типовий представник української галицької інтелігенції початку ХХ століття – покоління, яке народилося ще за часів Австро-Угорщини, здобувало гімназійну та
університетську освіту в часи цісаря Франца Йосифа, боролось за Україну у 1918 – 19 рр., «ґарувало» за українську справу у період ІІ Речі Посполитої, пережило тяжкі 1939 – 1941 рр., а потім страшні часи 1941 – 1944. Був директором Бібрецької школи, виконував обов’язки
бургомістра Бібрки в часи німецької окупації.
1917 р. успішно здав матуральні екзамени і був асентерований до війська. Служив до 1918 у званні капрала. Після демобілізації знову був мобілізований до УГА . Потрапив у польський полон, звідки
повернувся до Бібрки в 1921 році. У час Польської держави для нього роботи не було, і він став приватним учителем , давав уроки математики, німецької мови.
Згодом дев’ять років працював бухгалтером у бібрецькому кооперативі, заслужив репутацію відмінного спеціаліста, й у 1932 році його запросили на посаду бухгалтера в міську управу.
Активно займався громадською роботою, цікавився світовою літературою, знав мови, грав на скрипці, мав прекрасний слух, керував у Бібрці хором «Просвіти». На репетиціях хору Роман
познайомився із хористкою Францішкою Фалькевич (1899 р.), наймолодшою із п’яти дочок Яна і Марії Фалькевичів. Старша сестра Катерина була одружена із сином Івана Франка Тарасом, їхнє
весілля відбувалось у 1922 році в Бібрці. Через рік, у 1923 році, Роман Кулинич освідчився Францішці Фалькевич.

Завдяки одруженню Романа Кулинича з Францішкою Фалькевич молода сім’я поріднилась із сім’єю Франків. У Кулиничів було двоє дітей: Олександра та Ігор.
З початком 1939 – 1940 н. р. Роман Кулинич був призначений директором Бібрської неповної середньої школи (семирічки). У той час уже почалися репресії. Страшні події в бібрецькій тюрмі показали сатанинські методи нищення безневинних людей, йдеться зокрема про котли з окропом, у яких варили арештованих. Після відступу червоних організація похорону лягла на плечі Романа Кулинича. У Бібрці на міському цвинтарі з’явилась перша братська могила жертв більшовицької орди.
Під час німецької окупації Роман Кулинич додатково виконував обов’язки бургомістра Бібрки. Коли підходили «червоні», сім’я Романа Кулинича вирушила на Захід. Про дальше місце перебування сім’ї Романа Кулинича довідуємося з протоколів допиту слідчого НКВД, де
зазначено місце проживання : Львів, вул. Оссолінських № 11, кв. 44, місце праці: Львівський філіал Академії наук УРСР, комендант і бухгалтер музею Івана Франка. 12 травня 1945 р. репресивна машина щодо Кулиничів була запущена.
Військовий трибунал Львівського військового округу 27 липня засудив Кулинича Романа Олександровича на 15 років неволі (каторжні роботи) із обмеженням у правах ще на 5 років: концтабір МВД у Тайшеті, Суслово і Норильськ. На будовах «соціалізму» Роман Кулинич став інвалідом. 1954р.Стан здоров’я Кулинича погіршувався, і Красноярський крайовий суд за висновками медкомісії в лютому 1955 р. відправив його у м. Ходорів Дрогобицької області, де проживала його сім’я.
У Ходорові Роман Кулинич після звільнення прожив 12 років. Похований на міському кладовищі.

Олена Антонів (17.11.1937 р. – 02.02.1986 р.) – «мадонна політв’язнів», лікарка, громадська діячка, друга дружина відомого політика В’ячеслава Чорновола.
Народилася в Бібрці в сім’ї Тимофія Антоніва (1902-1982), Наталії Коцюмбас (1907-1966). Прадід Олени був дяком, листувався з Іваном Франком, приятелював із поеткою Уляною Кравченко. Із раннього дитинства їй запам’ятався похорон Андрея Шептицького і розповідь матері про закатованих 1941 р. у бібрецькій тюрмі українських патріотів.
Олена закінчила Львівський медінститут і стала лікарем–фтизіатром. 1963 року вийшла заміж за журналіста зі Львівського телебачення В’ячеслава Чорновола. У подружжя народився син, у той час вони жили у Вишгороді, де будувалася Київська ГЕС. З народженням сина Олена переїхала до батьків до Львова. Чорновіл став опозиційним журналістом, і в серпні 1967 р. його заарештували.
Через переслідування владою Олена не могла знайти роботи за спеціальністю і працювала то прибиральницею в аптеці, то санітаркою, то сторожем на будівництві, то медсестрою в поліклініці.
Потім працювала в обласному протитуберкульозному диспансері, виходила багатьох колишніх в’язнів.  Підтримувала зв’язки з Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним та ін. шістдесятниками. Знаменита світлина з вертепом, учасниками якого були відомі дисиденти, була зроблена у Львові 1972 р.
Олена почала займатися активною громадською роботою: організовувала мистецькі вечори для шістдесятників, допомагала випускати і поширювати «Український вісник». Вона постійно
листувалася із засудженими, відвідувала їх у таборах, возила й надсилала передачі політв’язням. ЇЇ домівка завжди була відчинена для переслідуваних і потребуючих. Олена стала розпорядницею
фонду допомоги політв’язням та їхнім родинам (фонд О.Солженіцина) в Західній Україні.

Олена Антонів готувала і передруковувала документи Української Гельсінської Групи (УГГ), возила їх до Москви, щоб передати зарубіжним журналістам, хоч їй погрожували фізичною розправою. 1979 р. Олена одружилася з довголітнім політв’язнем Зеновієм Красівським, свідками при одруженні були Марія Гель і Михайло Горинь.

Олена Антонів трагічно загинула 2 лютого 1986 року.

Стрілки

Степан Цимбала (4 січня 1890 — †?) — поручник УГА i Армії УНР
Народився 4 січня  1890  в селі  Стрілки Бібрецького повіту. Закінчив гімназію у Львові. Був покликаний в армію у 4-й піхотний полк, закінчив школу старшин в Брно, Моравія. Під час Першої світової війни воював на російському фронті, був поранений три рази. Як
інтендант 7-ї кінної дивізії навесні 1918 року вирушив у похід на Україну.
Після розпаду Австрії приєднався до  УГА , був покликаний в Інтендантуру при Начальній Команді і залишався на цій посаді до кінця існування УГА. З частинам 6-ї дивізії УНР генерала Безручка в травні 1920 року відступив з Києва і таким чином закінчив свою військову службу.
Емігрував до США.

Свірж

Береза Василь — український художник.
(1754 —1827або 1835)
Народився в містечку Свірж на Бібреччині, деякий час був монахом одного із василіянських монастирів Галичини. Навчався в Римі коштом графа Цетнера, де виконав низку копій картин італійських майстрів. Після повернення додому працював у місті Краківець,
резиденції свого протектора, після чого 1793 року знову виїхав до Рима. Повернувшись з-за кордону, осів у рідному містечку.
Писав картини на релігійні теми для церков у Львові і Ярославі, а також анімалістичні твори (деякі з них зберігаються у Львівському музеї українського мистецтва).

Романів

Лицар Іванко Сушик
Іванко Сушик (XIV ст.) з Романова, що під сучасним  Львовом  — руський (український) лицар (можливо, боярин). За подвиги на полі Грюнвальдської битви був винагороджений королем Владиславом II Ягайлом трьома селами в Галицькій землі, воював, імовірно у складі Львівської Хоругви.
У 2005 році випущена поштова марка України у серії «Історія війська в Україні» із зображенням лицаря Івана Сушика.

Юрій Олександрович Сінгалевич (25 травня 1911, с. Романів — 28 липня 1947, м. Львів) — український бандурист, актор, лялькар, художник і громадський діяч. Засновник і керівник капел бандуристів.

Народився в с. Романові на Львівщині в родині поштового урядника Олександра Яковича Сінґалевича. Закінчив  Львівську академічну гімназію. Під час навчання в гімназії Юрій вступив до Пласту і був членом куреня ч. 1 ім. Петра Сагайдачного. У 1929 р. заснував курінь ч. 82 імені полковника Дмитра Вітовського при бурсі святого Йосафата. У той самий час за підручником Гната Хоткевича змайстрував собі бандуру і навчився на ній грати. Під час щорічних Свят весни у Брюховичах часто виконував під супровід бандури відомі стрілецькі пісні та власні обробки народних пісень.
Мав малярські здібності, у 1933 — 1934 рр. відвідував мистецьку школу художника Олекси Новаківського. З-під його пензля вийшли живописні твори «Маки на городі», «Рожі. Натюрморт».
Популяризував кобзу в західних областях України, виступаючи як соліст-бандурист, а також в ансамблях разом із С. Ганушевським, С.Малюцою, Г. Бажулом, З. Штокалком, С. Ластовичем, В.Юркевичем та іншими. У репертуарі мав багато історичних, побутових, жартівливих пісень, інструментальних творів у власних обробках, кілька дум. Свої концертні виступи супроводжував короткою бесідою про кобзу. Досяг високої техніки гри, грав трьома пальцями лівої руки на басах (двохоктавного розміщення).
Згодом створив кобзарську школу, учні якої не тільки вчилися гри на бандурі та інших старовинних інструментах, а й самі виготовляли інструменти.
У 1930-х рр. польська фірма «Одеон» випустила декілька грамплатівок із записами народних пісень та танців у виконанні Юрія Сінгалевича, до якої увійшли «Журавель», «Понад балку летить галка», «Харківський танок» та ін. Сінгалевичу належить багато обробок на бандурі українських народних пісень, мав і власні твори. Його пісня «Про визволення» мала великий успіх у слухачів.
На початку 1940-х рр. сформував першу в Галичині дитячу капелу бандуристів, а 1944 р.  при Львівському будинку народної творчості заснував першу капелу дорослих бандуристів. Підготував до друку підручник гри на бандурі, написав багато вправ та етюдів для бандури, обробок українських народних пісень.
У 1945-1946 рр. працював художником у львівському ляльковому театрі, власноручно виготовляв з глини ляльки для вистав. У ляльковому театрі започаткував серійне виготовлення бандур
діатонічного типу, яке пізніше перетворилося на фабричне виробництво музичних інструментів (інструменти зберігаютсья в колекції Олексія Нирка в Ялтинському музеї кобзарського
мистецтва).
Зробив багато бандур. Йому належать конструкція бандури з двома головками і важелями для перестроювання.У домашньому музеї Ю.Сінгалевича було декілька оригінальних бандур, торбан
та інші народні інструменти.
28 липня 1947 р. Ю. Сінгалевич, повертаючись з капелою з чергового концерту, загинув в автомобільній катастрофі. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Горбач Олекса Теодорович — філолог (славіст, україніст), мовознавець, педагог, видавець. Професор університету в  Франкфурті над Майном, Українського вільного університету в Мюнхені, Українського Католицького університету в Римі, дійсний
член НТШ (з 1962 року).

(5 лютого 1918 р. — 23 травня 1997 р.) 

Народився 5 лютого 1918 року у селі Романові Бібрецького повіту. З 1924 до 1928 року навчався в народній школі Романова; в 1928—1936 роках — у філії Академічної гімназії у Львові, в 1936—1940 роках— на гуманістичному (згодом філологічному) факультеті Львівського університету.
У березні—вересні 1939 року, як активіст українського студентського руху, був ув’язнений, перебував у львівських Бригідках.
У червні 1943 р. виїхав з України разом з дивізією «Галичина» і перебував у Чехословаччині, Словенії, Німеччині. Продовжив студії в Українському Вільному Університеті (УВУ) у Мюнхені і захистив докторську дисертацію «Наголос Зизанієвого «Лексису» з 1596р.» Дійсний член європейського відділу Наукового Товариства імені Т.Шевченка, надзвичайний професор слов’янської філології Українського Католицького Університету в Римі, надзвичайний професор слов’янської філології університету у Франкфурті над Майном і в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, декан
відділення східних і позаєвропейських мов і культур університету у Франкфурті над Майном.
Помер 23 травня 1997 року. Похований на міському кладовищі міста Берфурта.

Під’ярків

Іван Захарків (псевдо: “Артем”)

(23 лютого 1914 р. – 18 лютого 1945 р.)


Народився Іван Захарків 23 лютого 1914 р. у с. Під’ярків на Бібреччині. І. Захарків закінчив Філію Академічної гімназії у Львові, де долучився до Організації Українських Націоналістів. Під час навчання зблизився із Миколою Лемиком, який походив із сусіднього села Солова (2 км від Під’яркова). Після вбивства секретаря консульства СССР Олексія Майлова у відплату за Голодомор (це зробив М. Лемик 22 жовтня 1933 р.) польській поліції вдалося виявити ряд
активних діячів ОУН, які працювали серед учнівської молоді Львова. До рук поліції 24 жовтня 1933 року потрапив також Іван Захарків.
Після важкого слідства відбувся голосний процес 6–14 липня 1934 р., перед яким постало 14 молодих українців, звинувачених в приналежності до ОУН або Юнацтва ОУН. Додатково В. Нидзі та В. Маївському закидали співучасть в підготовці до атентату на радянське консульство, а Д. Мирону – поширення нелегальних видань серед учнів львівських гімназій.
Більшість підсудних, зокрема, І. Захарків, на суді відмовилися від зізнань, складених під час слідства. Вирок – 3 роки ув’язнення.
Станом на початок 1935 р. І. Захарків відбував покарання у в’язниці Равіч біля Познаня, згодом перевели до тюрми у недалеких Вронках. Звідси він і вийшов на волю 4 січня 1936 р., оскільки за амністією термін було зменшено наполовину.
Невдовзі після виходу на волю І. Захарків повернувся до активної праці в ОУН і був призначений референтом розвідки окружної екзекутиви.
На початку лютого 1942 р. організовував підпілля ОУН. Тут всі його товариші потрапили до рук німців і були розстріляні. Живим лишився він один.
На початку 1943 р. повернувся на Львівщину, де далі мешкав у Дяконів у Дев’ятниках. 18 лютого 1945-го під час облави військ НКВД загинув у перестрілці.