Легенди Бібрки та околиць

Мандри Сокільські

Неймовірні скарби зберігає нам пам’ять народу. Хоч і втрачається традиція усного переказування, бо непосидюча дітвора не любить слухати старших бабусь і дідусів, а молодь втікає в міста, де для цього не залишається часу. Тим ціннішими стають для збирачів записи, зроблені для нас ще тоді, коли війни і голод не забрали сивочолих носіїв народної мудрості. 

В рамках проєкту “Мандри Сокільські” віднайдено записи минулого століття, а також зібрано легенди, які й донині можна почути від старожилів сіл Бібреччини. Тож ділимося з вами результатами електронно-телефонної експедиції теренами  Бібрської ОТГ, бо в рамках карантинних реалій саме такий спосіб спілкування з інформантами виявився єдино можливим.

Якщо розглянути всі зібрані матеріали, то можемо побачити деяку схожість між розповідями  з різних сіл. Тож для зручності погрупуємо записи наступним чином:

  1. Легенди про місця і будівлі
  2. Легенди про набіги татар
  3. Перекази про міфічні істоти
  4. Оповіді про звичайних людей
  5. З християнськими мотивами.
  1. Легенди про місця і будівлі

 Бібрка не єдиний населений пункт в Україні, прадавні мешканці якого займалися бобровим промислом, адже є ще міста Бобринець і Бобровиця в Кіровоградській та Чернігівській областях, села Бібщани, вісім Бобриків, один Бобрик Перший і два Бобрики Другі, Бобриківка, Бобрикове, Бобринка, Бобрицьке, Бобриця, Бобричі, Бобрівка, Бобрівник, Бобрівники, Боброве, Бобровий Кут, Боброїди і Бобруйки – тож загалом налічується їх понад 30.

І не дивно це, адже в княжі часи бобер був чи не найпоширенішою твариною, яку можна було зустріти не лише в Київській Русі, але і в Європі. Цінувалося боброве хутро, м’ясо і ” бобровий струмінь” ( мускус, кастореум – масляниста рідина, що виділяється з особливого органу, який є лише у бобрів, і використовується в медицині як антиспазматичний і заспокійливий засіб, а в парфумерії як віддушка і фіксатор запаху дорогих парфумів). Можливо було б іще більше містечок і селищ пов’язаних з бобровим промислом, але став він невигідним, бо знищили люди ледь не всю популяцію. Лише зараз повертаються бобри загачувати своїми греблями облюбовані ріки. І хоч знаходиться ще їх вид у близькому до загрозливого стані, та на берегах ріки Боберки вже їх бачили. 

От і нам пасує повернутися в 1474 рік і згадати легенду про бібрського священика, отця Гриня, який на печатці Бібрки встановив бобра на купині із зеленою вербовою галузкою у лапах.

Час був непевний, загрозливий. Спалахували вогні на сторожових заставах, попереджаючи мешканців про наближення татарської орди. Тож зібрав отець Гринь всіх дітей Бібрки, і перед самим нападом вивів із міста в неходжену дебру, порослу густим лісом, там, де зараз знаходиться урочище Піддовге.

Заховалися діти, за порадою мудрого священнослужителя, під купинами бобрів. І хоч не минули ординці міста, спалили його дотла, аж уряд мусив на 10 років звільнити мешканців від податку, але діти були врятовані. Тож попросив отець Гринь місцевого воєводу, щоб зображено було купину із бобром на штандарті міста та на його печатці, аби нагадувати майбутнім поколінням про спасіння від турецької неволі бібрецьких дітей.

Чимало легенд таїться за мурами Свірзького замку, що вперше згадується в 1484 році. Не одному місцевому мешканцю вчувалися стогони зрадниці-дівчини, яка відчинила ворота загарбникам ординцям, бо закохалася в воїна-бусурмана. Але пожалкувала про свій вчинок одразу, бо було її схоплено і вкинуто до криниці: той, хто наважиться на зраду один раз, буде зраджувати й надалі. Тож приречена на вічне каяття і навчена гірким досвідом неприкаяна душа зачиняє всі двері, що трапляються на її шляху.

Іншим разом почуєте ви від старожилів оповідь про наречену, що поспішала на власне весілля, але загнані коні перекинули бричку у воду, де вона і втопилась. Не зазнала дівчина подружнього щастя, не має й на тім світі спокою. Нагадує нам мудру приповідку давніх латинян “Festina lente” – поспішай поволі.

Довкола кожної порядної фортеці мусять бути “легендарні” підземні ходи. Є вони і у Свірзькому замку. І ведуть аж до оборонної вежі в П’ятничанах та до оборонного костелу в с. Соколівка. Зважаючи на те, що обидва населені пункти знаходяться в Жидачівському районі, то  можемо прикинути на око довжину тунелю, а це не багато й не мало, а зо 20 кілометрів.

Є поблизу с. Романів камінь, що має назву Кам’яний стіжок. Про те звідкіля він узявся розповідає місцева легенда. Якось на цьому місці дівчина жала жито та складала в снопи. Сильний вітер все не давав позбирати його докупки. Втомившись, промовила спересердя: « Та щоб ти скамʼянів!» А що була, певно, в роду дівчини якась відьма, то й перетворилося стигле житнє колосся на камінь, який нагадує стіг.

2. Легенди про набіги татар

Уже давно минули ті часи, коли з оглушливим свистом обступали село вершники-чужинці, аби грабувати ошатні оселі, забирати в полон молодих і здорових, убивати старших і немічних, підпалювати живцем свиней і забирати в полон усіх, хто зможе подолати тривалу і тяжку подорож на невільницький ринок до Кафи. А легенди про їхні звірства, ще й досі переказують на Бібреччині. Також про їхню присутність на теренах Західної України свідчать такі назви сіл як Татаринів, Татаринці, Татарів.

Одну з легенд записано від 87-річного мешканця с. Під’ярків Івана Багрія.

Ця легенда така.

В селі було весілля. Щаслива молода пара урочисто переступила батьківський поріг. Мати і батько за народним звичаєм окропили молодих свяченою водою і тільки хотіли запросити гостей до весільного столу, як почувся тривожний дзвін. Люди відчули небезпеку і висипали на вулицю. Розпачливий крик: «Татари!» — підтвердив те, чого люди не сподівались. Всі кинулись шукати захисту. Але було надто пізно. Молодий тут же загинув від шаблі татарина. Молода кинулась захищати своє щастя, але була схоплена і скручена бородатим татарином. З розпачливим криком: «Боже, рятуй мене!» — молодій вдалось вирватись від свого гнобителя. Вона бігла до найближчого захисту — великого болота. Але побачивши, що погоня не відстає, вона з розгону стрибнула у болота. Дівчина втопилась, але в руки татарам не далась. Тільки вінчальний вінок сплив над тим місцем, де загинула молода.

Наступної весни на цьому місці виросла калина. А люди назвали її дівчина-калина.

Не лише живі люди воліли загинути в болотах, аби лише не потрапити на каторгу до бусурманів, або песиголовців, як їх називали поміж собою. У с. Волощина подейкують, що навіть два золоті дзвони скотилися із дзвіниці та втонули у мочарах після того, як монголо-татарами був знищений давній монастир.

Не відомо чи й досі чутно на Різдво та Великдень передзвін золотих дзвонів у Волощині, але відомо, що довкола Свіржа чути стогони зрадника, який хотів показати ординцям потаємний хід до замку. Та не встиг. Бо впіймали його і, закопавши по пояс у землю, залишили помирати від спраги чи від зубів хижого звіра. Тож блукає душа, непрощенням людським покарана, стогне, зітхає тяжко. Чують ті зітхання люди та заповідають дітям своїм по правді жити, землю рідну берегти й цінувати.

Залишилось багато урочищ, річок та гір не лише на Бібреччині, але й по всій Україні, що носять імена гордовитих дівчат і мужніх юнаків, які вибрали смерть на рідній землі, але не життя у неволі. А серед імен зрадників збереглося одне, яким досі лякають дітей у казках. Цю легенду переповідають у Підгородищах, бо знаходиться село поряд зі Звенигородом – першою галицькою столицею. Цей княжий град мала намір  здобути орда хана Бату в 1241 році. Але взявши місто в облогу, побачили, що не чекає їх легка здобич. Місто мало цікаву систему оборони: за допомогою спеціальних шлюзів води ріки Білки затопили довкола мури Звенигорода. Тож даремно притягли монголи волами каменеметні та стінобитні машини, не досягали вони дерев’яних стін. Через таємний підземний хід мешканці Звенигорода отримували харчі та зброю, натомість дикі степовики гинули від влучних стріл княжих дружинників, граду каміння та й просто топилися в глибоких ровах. Чотири тижні простояв нащадок Чингізхана на Батевицях (так назвали згодом навколишні поля), втратив десять тисяч воїнів і вже остаточно готовий був згорнути табір і рухатись далі, але…

Але одного морозного ранку силоміць притягли вояки до ханського шатра місцеву жінку – бабу Ягу із Кормілич, що жила в хатці зі зрубу поблизу лісу. Чи то підкупом, чи погрозами вдалось вивідати Батию від неї, де знаходиться прихований під водою брід, яким можна дістатись до одних із воріт міста. Тихо підкрались уночі вороги, вдерлись крізь браму, спопелили місто, загинули хоробрі княжі дружинники на чолі з боярином Іваном Халдіївом. Можливо частині мешканців через потаємний хід вдалось таки вийти у лісах на шляху до нинішнього Підгородища, але достеменно відомо, що місто більше ніколи не відновило своєї колишньої величі. А що ж зрадниця баба Яга? А про неї прочитаєте у наступній статті. Бо то вже на зміну історичній приходить оповідь містична.

3. Перекази про міфічні істоти

Мешканці кількох сусідніх сіл (Звенигорода, Підгородища, Романова) досі остерігаються дивного місця, що носить назву Підбаб’є. Тут подорожніх чіпляється блуд, тоді вони кружляють по колу, не знаходячи правильної стежки. На цьому місці збираються характерники, а в надвечірню пору влаштовують герці упирі. Часто вчувається не то іржання, не то дикий регіт нечистої сили. Але боронь Боже опинитися тут опівночі. Саме тоді починають з’являтися блудні вогні, які спершу зводять на манівці випадкових блукальців, а потім, набавившись та покинувши жертву десь на болотах, повертаються на Підбаб’є, щоб зібравшись, докупи витворити палаючий образ розкошланої бабеги. Ви напевно уже здогадались, що то та сама баба Яга, яку звенигородський архимандрит, що згорів у підпаленому ординцями храмі, закляв у вогонь, через який занепав княжий город,  щоб горіла до судного дня, поки не призначить Господь їй інакшої кари за зраду. 

Не тільки Підбаб’є оминали романівці стороною, напевно в кожному селі знайдеться таке місце, куди в певні дні не варто було потикатись. В Баськовій долині (між Підсосновом і під’ярківською Фігурою є долина, подібна на трикутник) після Зелених свят ще досі, якщо уважно прислухатись, можна почути музику або дивне бряжчання. Їх пов’язують з ігрищами злих духів, які відбувались в Русаліїв день. Тут, за переказами, збирались русалки, відьми, відьмаки, водяні, які мали свого вожака. Тому люди боялись цього місця, обходили боком. 

Також збереглися оповіді про Велику Лису Гору, гарно вона описана в книзі Олекси  Горбача «Шлях зі Сходу на Захід». Тож подаємо її без змін:

“Легенда про Велику Лису Гору

Романівські й околичні відьми збиралися на Купала на Велику Лису за селом, їдучи верхи на помелах. Тоді ж можна було шукати цвіту папороті, який відкривав очі щасливцеві на всі закопані в землі скарби; до таких пошукувань треба було однак підготовитися: на напряденій на Святий вечір нитці треба було, йдучи у Страсний Четвер на Лису Гору, в’язати ґудзи, слухаючи церковних дзвонів після кожної прочитаної євангелії — і то відповідне число від 1 до 12 (клопіт був лиш із 12-ою євангелією, бо ж тоді вже не дзвонили, але калатали!); ту нитку треба було носити на собі аж до Купальської ночі й тоді йти під Лису, де саме позбиралися чорти та відьми, які галасами пробуватимуть відстрашити одчайдуха; побачивши опівночі ярке світло папоротного цвіту, треба б як стій, не оглядаючись на чортівські крики й свисти, швидко розрізати свяченим ножем мізинець, вкласти туди цю цвітку, і враз вся земля ставала тоді щасливцеві прозорою, як кришталева вода…”

Зустрічалися людям також богині. У Під’яркові про них говорили, що кривди від них не було, хіба бачили їх лише п’янички, які після цього тверезіли і не пригублювали оковитої до кінця своїх днів. А в Романові навіть статечні господарі, які стерегли спутаних коней, бачили голісіньких жінок з такими довгими персами, що закидали їх аж на плечі, з розпущеним довгим волоссям. Підходили без дозволу погрітися біля вогнища, і якщо зачепити котрусь, то полохали коней, тож пастухи старалися їх не займати. Та були й такі ґазди, які знали, що треба вчинити. Якось підійшла безсоромна богиня до ватри і наставила своє “сидження” до вогню. Це обурило сивовусого пастуха, бо ж не можна святий вогонь оскверняти, ще змалку пам’ятав про заборону плювати на вогонь, бо вискочить на губах “вогник”. Тож перехрестився він і києм провчив по наставленому м’якому місці богиню. Вже була вона коло Стрілок ( то близько 10 км звідти), а доносив вітер з лісу її слова: “Ото-с мя загрів, загрів!”

Якщо богині не чинили шкоди, то інших зустрічей варто було уникати. Тому занотуйте собі місцинку, куди не варто потрапляти навіть за дня. Якщо йти від Під’яркова, на південний захід, то можна натрапити на витоки річки Кищиця, яка протікає однойменним урочищем. Саме там доводилося подорожнім бачити одноногу бабусю, яка похапцем збирала росу, можна також було зустріти панів у бричці, які спинялись і вгощали цигарками, а після їх від’їзду на долоні виднівся лише козячий кізяк. Моторошно робилося тоді мандрівникові, адже розумів він, що зустрів того, в честь кого поле за Під’ярковом названо Куцьким. Ось про що пише Мар’ян Кобзар, в книзі “Перекази та легенди Під’яркова”:

“Прийшов Іван рано до сусіда. Цей сусід був дуже здивований, бо Іван був весь забризганий болотом.

—Що сталося? —запитали його.

І він попросив сусіда піти з ним саме на Куцьке поле, на якому він витовк круглу доріжку, мандруючи нею цілу ніч. Ось де він так вивалявся болотом.”

Хочете вірте, хочете – ні, але блуд на Куцькому полі чіпляється і донині, навіть в світлу пору доби.

Згадують в Під’яркові ще дівчину – утопленицю, що з’являлася в обідню пору над мочулями – це були два ставки, в яких вимочували льон та коноплі перед тим, як виготовити нитки на полотно. Не пробачила дівчина зради коханого, вбралася у весільний стрій і скочила в воду, тільки вінок потопельниці виринув на середині мочулі. Тож кожного дня поставала вона над водою, вдягала свого віночка і, вклонившись, запрошувала на весілля.

Ми ж запрошуємо дізнаватися більше про мальовничі куточки рідного краю, долучившись до сторінки “Сокіл” та слідкуючи за дописами з хештегом Мандри Сокільські.

4. Оповіді про звичайних людей

Історії про простих людей деколи вражають більше, аніж про привидів, відьом і опирів. Наш мозок вперто зараховує ці оповіді до категорії казок і дуже дивується після спілкування з очевидцями незвичайних подій. Інша справа, коли слухаємо про простих селян. Цікаво дізнаватися, які вчинки, які риси характеру змусили односельчан зберегти в народній пам’яті своїх сусідів. Яка історія засмутила їх, а яка потішила. Пропонуємо вашій увазі кілька таких переказів з різних куточків Бібреччини. Уже ж вибачайте, якщо не в кожній з них називатимемо ім’я головного героя. Загубились вони, не збереглися в оригіналах записів.

От, до прикладу, розповідь про багату паню з Підгородища. Не досить того, що була вона багата, але ще й до того мала добру освіту, і вродою природа її чарівною наділила. Мала аж шістьох претендентів на руку і серце, бо була неодружена. Отож слали сватів до неї красені  юнаки шляхетного походження. 

А що вибір було зробити важко, то роздумувала над цим і вдень, і вночі. Але не судилося зіграти пишне весілля, бо якогось ранку знайшли ту паню за столом мертвою. Підперши голову, до останнього зважувала всі “за” і “проти”. Так вразила людей ця звістка, що на надгробку вирішили зобразити красуню, що сидить за столом, а довкола неї обличчя шести залицяльників-шляхтичів.

Дивна смерть часто залишається в пам’яті односельчан надовго. Хоч давно то було, але досі розповідають, що зник перед самим Великоднем орач із волами. Сталося це поблизу села Глібовичі (Свірзькі), а точніше поблизу хутора Грабник, який раніше називали Богданівкою. Хутір розташований біля підніжжя горба Грабник не порослого лісом. Якраз на плоскій вершині і трапилася ця трагедія. Ще й зараз можна побачити на верхівці заглиблення, схоже на чашу, діаметром близько 10-ти метрів. Називають його Сушкова яма. Навіть у найспекотніше літо на дні ями завжди стоїть вода. А що виплив орач із волами десь у великій річці, то й вважається Сушкова яма бездонною.

На противагу першій історії, яка завершилась летальним випадком, історія із с. Стоки навпаки розповідає про певні магічні дії, які можуть відвернути смерть. Сягає вона тих часів, коли моровиця забирала цілі сім’ї, сіяла страх і паніку в кожному містечку чи селі. В різний спосіб боролися люди з цією напастю. Одні покидали збудовані дідами-прадідами житла і переносили ціле поселення в чисте, безпечне місце, а от в Стоках вибрали двох братів близнюків, які впрягли у плуг двох волів близнюків і виорали довкола села захисне коло. Таку скибу, за віруваннями давніх українців не могла переступити кістлява пані з косою.

Закарбувались у легендах також різні дивацтва і довірливість селян. До прикладу, один під’ярківець, купив на ярмарку іграшкового чортика. Коли він показував роботу механічної іграшки дружині, у дім увійшла сусідка. Побачивши її переляк, господар дому вирішив скористатися ним,  і прорік, що не вдасться втекти від нечистої сили сусідці, якщо вона не відробить на його полі два дні. Нажахана жінка відразу ж погодилась і не лише вона одна. Тож справи господаря пішли на лад. Але ж і совість муляла. Якось хотів він вибачитись перед людьми і розібрати чортика на деталі, але зчинився лемент і плач. То сусідки злякалися, що такий вчинок накличе на село нещастя. 

Іншим разом почуєте у Під’яркові приповідку “бабині соки”. Виникла вона у 19 ст., коли про консервування в селі ще не знали. А от баба Марина, їздила до “Прусів” і навчилась пересипати вишні цукром. Напевно так смакували законсервовані в цей спосіб вишні односельчанам, що збереглося в їх пам’яті навіть ім’я славної ґаздині. А от адреси, де їх можна було покуштувати,  вже ніхто не пригадає.

5. З християнськими мотивами

Здається людство ніколи не перестане шукати проявів божественного на землі. У язичницькі часи духи лісів і вод були поряд, а після введення християнства бажання зустріти Бога не зникло. Тож досі преса рясніє повідомленнями про появу нерукотворних образів то на стіні, то на сухому дереві. А ми віднайшли кілька легенд, у яких розповідається про втечу святого сімейства від Ірода та подорожі Бібреччиною інших святих української церкви.

У с. Стрілки в лісі, який знаходиться на території спа-готелю Edem Resort Medical & SPA, був камінь, на якому зберігся слід Ісуса, відколи він ішов тут зі своїми учнями. Слід наповнюється цілющою джерельною водою, тож раніше люди приходили сюди вмити обличчя чи втамувати спрагу. Зараз територія обгороджена, і в якому стані джерело невідомо.

А поряд із  селом Романів на Малій Лисій горі збереглась не лише виямка у формі стопи Матері Божої, але й печера, у якій вона заховалась із маленьким Ісусом від переслідувань. Павук так щільно заснував вхід до цієї печери, що вояки пройшли повз неї, навіть не зазираючи.

А за версією Олекси Горбача, в цій печері колись мешкав монах-відлюдник, якому з’являлася Божа Мати. Саме після цієї з’яви залишився на камені її слід.

З’являлась Матінка Божа і в самій Бібрці над Смерековою горою, щоб покрити вірних ясним покровом і захистити від холери. У 1854 (за іншими даними – 1878) вдячні бібрчани збудували в пам’ять про цю знаменну подію капличку Святої Покрови.

У Під’яркові, мандруючи на захід, відпочивали князі Борис і Гліб, несучи християнську віру, наче світло смолоскипа своїм підданим. Тож місце, де вони зупинялись, називається Глібовою горою, а обидва храми носять ім’я Бориса і Гліба. Імовірно, на цих землях вже була присутня християнська традиція, тож князів, які згодом були визнані святими українського народу, радо приймали колись, і досі шанобливо до них ставляться в цьому селі.

Часто можна по селах почути про тяжку долю тих активістів-більшовиків, які за наказом партії скидали хрести з церков. Рідко кому вдавалося позбутися сліпоти чи інших моментально набутих вад. Та й ті мали напередодні віщі сни, в яких бачили Богородицю, що провадила до чудодійного джерела, але просила щиро покаятись в заподіяному.  

А скільки ще цікавинок залишилось поза кадром! Вистачить не на одну фольклористичну експдицію. Тож, мандруйте, розпитуйте, дізнавайтесь.

Підготувала Марта Гурин